„Я не хочу бути чужою у рідній країні!”

– Насправді я не люблю коли мене так називають.Я взагалі не люблю зменшувальні імена і ніколи мені не подобались. Може, тому, що з дитинства вважала себе дорослою.Та і батьки мене так не називали. І от уже 15 (!)для дуже багатьох я залишаюсь “Марійкою”, може тому, що на “Червоній руті” у 89-му я була наймолодша, а моя музика і тоді була такою ж революційною “Ой не квітни, весно, мій народ в кайданах….бо народ мій встане, розірве кайдани…”. Мій перший альбом так і назвали, без мого відома, до речі. “Марійка Бурмака.Ой не квітни, весно”. Вже другий свій альбом , до речі перший СД українського виконавця у світі ( я його записувала у 91-му році в Канаді), я назвала спеціально “Марія”—я дуже люблю своє ім”я. Але дотепер це дитяче ім”я ніби приклеїлось до мене. Зараз думаю: може в цьому є якийсь сенс, може в мені дотепер бачать дитину…але все одно—не люблю. Хоча, коли називають “Марічкою”, наприклад, у Львові—подобається.

- Марія Бурмака вже давно переїхала до Києва з Харкова. Як воно було звикати до столичного життя?

– Хоча моє рідне місто –Харків, але Київ для мене вже став не чужим, коли мені було 9 років. Був такий факт у моїй біографії—цілий рік жила у Києві, вчилась в 3-му класі 4-ї київської школи, що була на Солом”янці. Мій тато навчався в аспірантурі у Київському Університеті, тож ми з мамою ціли рік жили тут разом із ним. Дотепер пам”ятаю, як ми із мамою і татом були на концерті капелли “Думка” у залі Київського університету. Тоді співала Марія Стефюк, вона була надзвичайно гарна і коли йшла на сцену, пройшла якраз повз мене.Я ніби дотепер пам”ятаю запах її парфумів і шелест її плаття. Тоді більшої зірки для мене не існувало. Потім ми повернулися у Харків, а після закінчення школи, я , чесно кажучи, не наважилася їхати вступати до Київського університету. Значно пізніше я цю мрію таки здійснила. У цьому році захистила дисертацію у Інституті журналістики Київського Університету, тобто таки вчилась, тільки в аспірантурі.

– В Києві живу вже 12 років. Ніколи не відчувала себе тут чужою: це місто мого творчого шляху, поразок і перемог, місто друзів, почуттів…

– Проте домом для мене й дотепер залишається Харків. „Я їду додому” – це значить, що їду у Харків. Тому що дім там, де твої батьки

– Нещодавно культурне коло розділилося по різні сторони барикад. Хтось за „помаранч”, хтось за „синіх”. Чи повинні люди мистецтва «займатися» політикою, агітуючи за певного кандидата чи політичну силу, чому ти вирішила писати патріотичні пісні та що змушувало тебе приходити виступати на Майдані мало не щодня?

– Ну по-перше перейматися політикою, агітуючи за якось кандидата і співати патріотичні пісні це не зовсім одне й те саме.До речі, мені часто казали всі ці роки: „Марія Бурмака - патріотична співачка”..Я патріот , але це всього-на всього означає, що я просто люблю рідне. Так само, як люблю своїх батьків, чи рідний дім. І хіба це прояв аж такого патріотизму—говорити та співати українською в Україні. А те, що я була на Майдані—так по-моєму там була кожна нормальна людина в Києві. І люди вийшли захистити своє право жити в нормальній країні, не відчувати себе чужими у себе вдома. Не терпіти приниження і образ. Тепер кожна дитина знає, що “Ми –не бидло , Ми –не козли, Ми—України доньки й сини”. Я виходила заради того ж—аби знати , що моя дитина буде жити в нормальній країні. Тому, я не вважаю , що “я займалася політикою”. Просто я була на сцені і мене всі бачили, але були тисячі людей, які просто приймали у себе людей, допомагали, чим могли—але вони зробили не менше,чим я. І в той момент ніхто з них не “займався політикою”, всі захищали свою гідність, свою країну. От і все.

До речі, спеціально для Майдану я не написала жодної пісні. Пісня „Ми йдемо!” написана ще в 1992 році. У 2001 році я написала пісню „Листопад (Дороги назад вже нема)”. „Не бійся жити” – два роки тому. І кожна з цих пісень поцілила „у десятку”.

Я завжди знала що мій народ, мої люди, країна абсолютно не справедливо знаходилися у становищі по типу колонії. Словом, народ був зневажений, а культура забута. В Харкові ще в дитинстві я багато разів чула, що українська мова – це мова „дєрєвні”. І своїми піснями просто завжди намагалася сказати, що не хочу бути чужою у рідній країні.І більшість моїх пісень, до речі, романтичні і ліричні.Про кохання.

Влітку, коли я випустила альбом „Марія Бурмака №9”, я думала, що десь на зиму готуватиму збірку найкращих пісень, оскільки цьогоріч виповнюється 15 років моєї творчої діяльності. Я вже навіть знала як назвати цей збірник, проте осінь показала що найсильніша, напевно , моя пісня— „Ми йдемо!”.Під цю пісню, можна сказати народ вставав з колін, колони йшли до Верховної Ради і Адміністрації Президента вимагати справедливості. Так і назвала альбом „Ми йдемо!”.Найкраще.”. На цьому диску є кліп на пісню „Той, той” та фрагмент сольного концерту. Також є документальний кліп на пісню „Не бійся жити”, який мені подарували телевізійники – змонтували кадри з усіх мітингів де я була – це просто фантастично! Я навіть не знала що мене тоді знімали!

Що стосується вчинків моїх колег-музикантів, то я зовсім нікому не хочу давати оцінку. Точно так же, як вважаю, що хтось не має права давати оцінку мені і моїм діям. Оцінку мають давати люди, причому з обох “боків барикад”, адже артисти співали не тільки перед виборами в акціях на підтримку того чи іншого кандидата. Головна роль артистів у цих подіях те, що потім вони були разом із тими людьми, для яких співали. Підтримували на Майдані, на вулицях, у наметовому містечку. І якщо якісь люди поважали мене за творчість, якщо я щось говорила їм зі сцени у різних містах, то я відповідальна і за свої слова, і за свою громадську позицію. І я була з людьми до кінця. Єдине, мені приємно, що переважна більшість, з ким я товаришувала раніше — усі вони виявилися по одну сторону барикад, у нас однакові моральні цінності. Але в принципі це і логічно — "скажи мені, хто твій друг і я скажу, хто ти...".

Узагалі ж у демократичній країні було б абсолютно нормально - одні підтримують на виборах одного кандидата в Президенти і беруть участь в акціях його підтримки — і самі голосують за нього, тобто підтримують усвідомлено, а не тільки заради грошей. Інші підтримують іншого. Та це в демократичній країні, але не в нашій, на жаль.

- До помаранчевої революції ви були знайомі з Віктором Ющенком?

У 1991 році я брала участь у студентській "революції на граніті". Як уже казала, я- патріот України, люблю її історію, наших людей і нашу мову. На мій погляд, це цілком нормальна позиція і у ній немає нічого незвичайного.

Я познайомилася з Віктором Ющенко в 1998 році. Він тоді був главою Національного банку. Я побачила людину, що знає історію свого народу, що любить його культуру, людину з високими моральними цінностями. Політик Віктор Андрійович Ющенко завжди робив гідні кроки. До речі, свою позицію я ніколи не приховувала, і ще задовго до початку передвиборної кампанії багатьом було зрозуміло, на чиїй стороні я буду. І це не залежило будуть проводитися концертні передвиборчі тури чи не будуть.Чесно кажучи, в глибині душі, був період, коли мені здавалося, що цей концертний марафон, може і не потрібен. Адже в підтримку “іншого кандидата” якраз і організовувалася нереальна кількість саме концертів. Але виявилося—це було потрібн, як ніколи. І особливо це стало зрозуміло, після другої “виборчої ночі”, коли насправді, все тільки почалося.

- Увесь світ напружено слідкує за подіями в Україні. Наскільки, на твою думку, зміниться імідж нашої держави після перемоги і чи взагалі зміниться?

- Думаю, після Помаранчевої революції імідж України у світі зміниться кардинально. Наприклад, колись навіть побутували анекдоти про український менталітет, дещо зверхньо говорилося: українці - такі собі сентиментальні, зворушливі. Але була можливість наочно побачити справжній український менталітет. Ці сентиментальні люди щодня варили по 30-літровій каструлі борщу, аби принести її на Хрещатик і нагодувати зовсім незнайомих людей, котрі мерзли на майдані. Це - найунікальніша риса мого народу. Терпіння? Теж масу анекдотів на цю тему чула. Але мій народ терпів 12-градусний мороз, а з майдану не розходився.

-А Ви можете уявити себе, скажімо, народним депутатом, як Оксана Білозір?

-Я цікавлюся політикою, але не намагаюся робити того, в чому я некомпетентна. Зараз я занадто зайнята музикою, творчістю, а саме це приносить мені найбільше задоволення. Навіть прийшлося призупинити на час свою телевізійну журналістську діяльність, хоча дуже це люблю.Катастрофічно не вистачає часу на це. Але і загадувати наперед не буду.

- Чи не хочеться зробити у музиці щось таке, аби здивувалися всі?

–Мені цього хотілося завжди, тому я постійно в пошуку. Я намагаюся, аби кожен мій новий альбом відрізнявся від попереднього.І справа тут не тільки в бажанні постійно щось міняти—просто йде час, міняюсь я, все навколо мене, я роблю помилки, можливо, захоплююся різними стилями в музиці. Перший альбом – голос і гітара. Другий альбом – „Марія” – в стилі нью-ейдж. Альбом „Лишається надія” – це те, що називається „поп музика”. Після альбому „Знову люблю” мене почали називати королевою фолькових балад. Далі був альбом „Mia” – тут стилістика абсолютно живого звучання, жодної комп'ютерної ноти. Альбом „I AM” – це крок вперед в українській електронній музиці, там є дуже авангардні ремікси. Я записала різдвяний альбом „З янголом на плечі”. Пісні з цього альбому виконані під гітару за участі хору „Древо” та Жені Дідика, який грав раніше в Здоб Ші Здуб на трубі. Альбом „Марія Бурмака. Live”, записаний на сольному концерті „MIA”. „Марія Бурмака.№9” –фактично теж “мейнстрім” у музиці, тобто сучасне актуальне звучання, з урахуванням нових музичних світових тенденцій. Мрію співати ще з симфонічним оркестром, спробувати себе у джазовій стилістиці, писати музику для кіно. Зараз готуюся до запису англомовного альбому.

- Робочі будні зазвичай у більшості людей починаються однаково – дзвінок будильника, бажання поспати ще хоч хвилиночку, у той момент ненавидиш увесь світ. А як розпочинається ранок у „зірки”? Ти прокидаєшся рано-вранці і ...

–Так він і починається. Дуже рано. Я й справді прокидаюся дуже рано. Як би не сумно було це усвідомлювати, проте до полудня спати не можу. У мене є дитина котру мушу збирати до школи. І як би пізно не лягла, доводиться прокидатися о сьомій ранку. Це насправді дуже важко, оскільки я по природі “сова”. Тож, прокидаюсь зранку та варю собі каву – така вже я “кавова людина”. Вранці кава, ввечері, вночі…Загалом моє життя дуже насичене. Приміром, траплялося коли концерти були кожного дня. Тоді вранці встати особливо важко.Втомлена, невиспана…Ти прокидаєшся і думаєш: „як не хочеться вставати, а ще такий день попереду...”.Словом , буває ніби “только бы день простоять , только бы ночь продержаться…” Але через силу підводжуся, п’ю каву деколи і не одну чашечку. Якось входжу у ритм. Ну а потім життя втягує , звідкись з”являється енергія.

- Цікаво, музиканти є меломанами?

– Особисто я-так. Завжди намагаюся бути у курсі музичних новин. Все що пропонують наші радіостанції, хочеш чи ні, а чуєш у таксі .Подобається далеко не все. Деколи прошу навіть вимкнути, буває музики стає в моєму житті аж забагато. Що стосується світових новинок, то, на жаль, багато чого у нас знайти неможливо. Багато зарубіжних виконавців для наших радіостанцій є „неформатом”, хоча це дуже цікава музика. Люблю дивитися на DVD концерти улюблених музикантів. Приміром, Пітера Гебріела, Шеріл Кроу, Аланіс Морісетт. Просто дивитися концерти, як це відбувається, як себе поводять музиканти. Це не лише цікаво, але й потрібно.

- Так, з музикою розібралися. Проте ти не лише музикантка, але й поетка. Яке місце у твоєму житті займають книги?

– Чесно кажучи, часу на читання останнім часом на жаль не завжди вистачає. Принаймні так, як хотілося б. Слідкую за тим, що відбувається в українській літературі. Приміром, якщо у мого земляка Сергія Жадана з’являється щось нове, не має значення проза це чи поезія – я обов’язково купую цю книгу. Дуже подобається мені й Юрій Андрухович. Особливо збірка його есеїв „Дезорієнтація на місцевості”. Поезію зазвичай читаю в Інтернеті, оскільки у книгарні потрібно довго шукати. Набагато швидше знайти в Інтернеті те що цікавить, а потім можна і купити.

- Хто у Вашій сім’ї замовляє музику, хто командує парадом, хто співає колискових пісень?

– Тільки я. Допоки мені це вдається. Я командую своєю дитиною, а не дитина мною. Хоча трапляється й навпаки (посміхається).Постійно здається, що більше часу треба проводити з дитиною—я ж весь час—концерти, роз”їзди…Тому дома—я тільки мама. І як би пізно я не приїжджала, Ярина чекає мене. . Я співала і колискові, Яринка навіть зараз деколи просить заспівати їй колисанку. Колись ми придумали таку традицію—говорити про день, що минає, перед сном—і не важливо, хто в процесі розмови засне раніше—я чи вона. Все одно нам буде снитися один сон на двох.

– В мене є пісня „Не бійся жити ”. Це пісня про те, що не треба боятися всього , що насправді і є справжнім життям. Не бійтесь своїх почуттів, тому що почуття – це найсильніше що у нас є. Не бійтеся говорити правду, коли ти чесний душею, тобі житиметься легше. Не бійтеся, навіть помилятись, бо все наше життя—це помилки , розчарування, але і наші враження та почуття. Це те, що залишається з людиною назавжди.

Антон Придибайло