03.12.2009

То тільки здається, що я – сильна жінка

Львівська газета

Марічка Бурмака й досі зали­шається найяскравішою “зір­кою” сучасної української співаної поезії. Вона – музикант, бард, виконавиця й авторка своїх пісень, донька й мати, викладач, телеведуча і просто жінка.

Під час розмови дізналися, чому Марічка Бурмака не співає російською, а також про життєві акценти та речі, що можуть вибити її з рівноваги.

Життя і любов
не можна зрозуміти

– “Співачка революції”, “творець авторської пісні”, “українська фолк-діва”, “українська Земфіра”, “готична виконавиця”, “поп-співачка з претензією на рок”, “ентомодерністка”... Цими визначеннями вас наділили мас-медіа. Що ви викреслили б або додали до цього переліку?

– Чула всі ці вислови на свою адресу. І це ще не все, але щось додавати чи викреслювати складно. Це лише грані творчості. Та й не тільки творчості! Додаймо до цього життєвий шлях, позицію, участь у громадських акціях, коло друзів, особисте життя… Ось, наприклад, чи знаєте, до якого жанру зарахувати пісню “Ми йдемо”, написану й записану 1992-го? Або композицію “Під облавком”, яку записала того самого року? Вона вийшла дуже ніжною і лагідною, як срібний струмочок. Тоді в моєму житті було фактично ще все попереду. Це була насправді пісня про кохання, як я тоді його розуміла. Народна лемківська пісня.
І от записала її вдруге через
15 років (вона ввійшла до остан­нього альбому “Саундтреки”). У ній – те, що я зрозуміла про життя, любов, пристрасть, зради, розчарування… У ній уже є біль і відчуття любові не лише як романтичної історії, а й як страждань і невідворотності. Але знову запитую себе – ну, і що я зрозуміла? Відповідь – нічого! Бо життя і любов не можна зрозуміти. Можна лише відчути, як я змінилася за цей час. Так-от, змінювалася, зі мною ставались якісь події, якісь люди були. А потім інші… Світ змінювався навколо. Час змінювався. Відповідно змінювалося і моє світосприйняття, і теми пісень. Участь у певних подіях подарувала мені ще й образ людини щонайменше небайдужої. Звідти й жанри, і ярлики… Але головні моменти, в розумінні почуттів, життя, вмінні любити, філософії, так і залишилися. Зосталися й особливі інтонації, тембр голосу, гітара. Тому в будь-якому ефірі мою музику, як правило, упізнають безпомилково, до якого жанру вона не належала б.

– На сцені ви вже 20 років – із часів першої “Червоної ру­ти”. Попри видимий успіх, звіс­но, було безліч проблем. Як вам удалося не тільки вці­літи, а й упевнено зайняти чітку нішу в умовах тотального витіснення з українського простору всього українського?

– Ну-от, напевно, саме тому вдалось. У своїй творчості я – це я. Це мої думки, переживання, музичний і поетичний смак і стиль. Моя філософія полягає в тому, що головне – пізнати і зрозуміти себе, а потім – не боятися залишитися собою. Коли ти йдеш таким шляхом, то, знаєте, не втомлюєшся, а постійно отримуєш задоволення від процесу. Не скажу, що всі мої пісні й експерименти були вдалими. Але мені хотілося експериментувати, пробувати нове, порушувати правила, робити те, що від мене не очікують… Думаю, тому моя твор­чість не була передбачуваною.

Гроші, комерція не були й не є для мене головними. Так ітиму й далі. Звичайно, поки серце горить і є сили та нат­хнення.

А складно було в одному – не вмію щось робити впівсили. Це вже вроджена здатність характеру, серця і душі. Люблю рідне. Люблю Україну і її мову. Мою мову. Просто не можу їх зрадити, бо “в серці маю те, що не вмирає”. І цю стійкість “олов’яного солдатика”, напевно, розуміють ті, кому я близька за духом. І їм теж соромно зрадити. Так ми й тримаємося.

– Ви – чи не єдина співачка, яка жодного разу не заспівала російською. Це можна пояснити тим, що розумієте: такий ваш крок розцінять насамперед як зраду?

– Не в цьому річ. Річ у тім, що співаю українською, бо це мова мого серця. По-справжньо­му люблю свою Батьківщину.
І коли бачу степ, коли йду лісом, коли дивлюся на Київ з Юрковиці або на Україну з Говерли, в мене аж серце ниє. І коли чую полтавську говірку й лемків­ську мову, і коли чую спів бабусь Наддніпрянщини або гуцуль­ську оркестру. Головні слова любові й ніжності можу сказати тільки українською мовою. Тому спі­ваю і пишу українсько. Тому що я – частина цього ланд­шафту, як написала би поетеса Емма Андієвська.

Треба йти тим шляхом, яким тобі вдається

– У вас колосальний досвід телеведучої (Марічка була ведучою телепрограм “Кон”, “Рейтинг”, “Хто там?”, “Чайник”(канал СТБ), згодом – “Створи себе” на УТ-1 і каналі “Київ”, – “Газета”). Як музиці все таки вдалося перемогти?

– Зацитую “свого” Сковороду “Трудность не нужна, нужность не трудна”. Треба йти тим шляхом, яким тобі вдається. Телебачення? Мене звіль­нили з СТБ. Із задоволенням і надалі займалася б тележурналістикою, але виявилася непотрібною на каналі. Це було 1998 року. Хоча проекти були поміт­ними.

Музика ж ніколи не припинялася! Просто вона стала єдиним засобом для існування. Тоді довелося жити й розвиватися за законами шоу-бізнесу. А це означає, що цьому треба присвячувати весь свій час. Його просто більше не залишається ні на що інше. І я рада, що вже понад десять років є так, а не інакше.

Але на початку 2004 року все ж захистила кандидатську дисертацію із журналістики в Київському університеті. Тоді мені потрібно було щось самій собі довести, і я це зробила. А в музиці й тоді, й тепер, і завжди для мене був важливий момент таїнства творчості…

– В одному з інтерв’ю ви якось зізналися: ваша мама досі вважає, що співачка – то не професія. Цікаво, як ви вчините, якщо донька Яринка, яка вже нині допомагає вам писати пісні, захоче піти маминим шляхом?

– Насправді моя матір вважає, що професія співачки, точніше моя професійна кар’єра, є підсумком величезної праці. Мама бачить, як мене впізнають на вулиці. Вона не раз бачила, як у фіналі мого концерту весь зал вставав. Вставала й вона. Мама зараз хворіє і бачить ставлення лікарів до мене, те, як переді мною відчиняються всі двері. Вона також знає, чому я написала ту чи іншу пісню. Просто колись сказала, що якби я викладала (а мої батьки – викладачі), то теж мала б аудиторію. Але тоді була б більш захищеною в житті, а не так, як тепер, коли кожен, хто хоче, може кинути камінь. Тому матір вважає, що коли вирішу піти викладати, втомившись від “ярмарку марноти” – це буде правильний крок. Я теж часом думаю про це. А Яринка? Вона гарно грає на електрогітарі й опановує ударні. Поза тим навчається в Гуманітарному ліцеї Київського університету. Вона бачить і знає, що стоїть за популярністю і визнанням. Знає також, що тут рецептів успіху немає, і цей шлях складний. У неї буде гарна освіта і ще, можливо, якась професія (як “запасний аеродром”). Але якщо музика її захопить і не відпустить, я нічого не зможу зробити. Моя музика робить мене щасливою. І не зможу позбавити мою дитину цього щастя.

Скучила за Львовом

– Ви справляєте враження жінки, яка міцно стоїть на ногах, хоча й кажете, що насправді не така вже й сильна. Що ж тоді може вибити Марічку Бурмаку з рівноваги?

– Коли боляче близьким людям. Тоді я дуже-дуже намагаюся допомогти. Та трапляються, знаєте, невідворотні речі. І ти нічого не можеш удіяти. Тоді залишається тільки їхати за кермом і плакати. Та ще й так, щоб ніхто цього не бачив. А ще – коли йдуть близькі люди. Коли не стало Ігоря Пелиха, мого близького друга, цілий усесвіт, його всесвіт, зник. Ми, його друзі, не могли повірити в цю смерть. Урешті ти розумієш, що життя – це безцінний подарунок.

– Із чим пов’язано те, що ви “не привозите” до Львова свої концерти?

– Не знаю, з чим це пов’язано. Востаннє була у вашому місті 2005 року. Тоді був мій сольний концерт. Та й пізніше теж приїздила. Однак кілька років справді не була. Чому? Так сталося. Залежу від організаторів концертів, акцій, заходів… Останнім часом часто виступаю на Східній Україні. Але, вочевидь, уже час приїхати до Львова. Скучила за ним.


Оксана Жила

 

--------- press